ВАЛЕНТИНА ЧЕЛОВСКАЯ

 Родилась во Львове. Закончила Университет, факультет романо-германкой филологии. В Австралии с 1998 года. В университете в Канберре защитила диплом по курсу “Психология”. Работает психологом-диагностом в центре нетрадиционной медицины. Стихи пишет с 16 лет. В Украине печаталась в периодических и студенческих изданиях. Публиковалась в Мельбурне в местной, русскоязычной периодической печати и в сборниках, а также в Германии. Пишет на трех языках.

APPASIONATTA

Appasionatta… Да святится имя…

Капля крови алой.  Все необратимо.

И крыло любови, легкий сон  как будто,

Сладкой грустью тихой солнечного утра.

- Закуете в цепи, я любить вас буду.

На другой планете, Я любить вас буду.

Вы, мое дыханье, часть меня без грима.

Appasionattа…  Да святится имя…

- Успокойся, слышишь, шепот лип в аллеях…

Ты взгляни на небо, как оно светлеет!

Успокойся, помни, мы с тобой едины.

Appasionatta,  Да святится имя!

***

Есть на вокзалах в огромных тех залах

Запах прощаний.

Вечно облезшие серые стены

Пустых обещаний.

Стук поездов далеко уходящих,

Рельсов гудящих.

Маленьких станций минутой живущих,

Грустью манящих.

Ветер, вдруг ветер закружит окурки,

Пыль и бумажки.

Ветер растреплет толпе на перроне

Платья, рубашки.

Там на вокзалах тревогою ложной

Бродит усталость.

Пыль на себе затаил подорожник.

Там мы расстались.

Есть на вокзалах в огромных тех залах

Запах прощаний.

ПОБЕДА

По живому да по горячему,

За все кровью нашей заплачено.

По горячему, настоящему,

На ладонях судьба обозначена.

Слезы это ли, пот ли градом тек -

Не могу понять, знает только Бог.

Мы с тобой стоим, враг единственный,

Оппонент ты мой, мой неистовый…

Колесим  вдвоем в поднебесии…

Здесь жара стоит, воздух разжиженый.

Гладиаторов бой, в полубесии,

По горячей пустыне, по выжженной…

На колени пал, очи к небу взвел,

И тряхнув головой в отчаянии,

- Бог единственный, ты всегда со мной…

Прошептал он, как воин раненый.

По живому, по настоящему,

Кровь с ладоней течет струйкой алою…

- Я за все с тобой… Пусть такой ценой…

Прошептал  надевая лавры он.

ЖУРАВЛ1 ЛЕТЯТЬ ДОДОМУ

Через сиві океани і шарові блискавиці,

Журавлі летять додому, ім домівля рідна сниться.

Бо надвечір сива мати іх гукала до порога,

Бо та туга у зіницях затаілася волога.

Журавлі летять додому, іх вожак збирає в зграю,

Голос трубний - Всі готовi? Батьківщина нас чекає!

Завірюхою знялася тая вільна птаховина,

Вітер гне вершки деревів, облітають за хвилину

Всі танети і закутки, що теплом іх зогрівали.

І гайда, мерщій додому, Мати кілька раз вже звали...

***

Прокидаюсь під щебіт пташки,

Що невідомо де взялася.

Між дерев золотіє промінь,

І вІщує що день почався.

А маленький посланець божий,

В сірочорному фраку з пір'я-

Так боронить, і так сторожить,

І несе новину подвІр'я.

Відкриваю своє люфтерко,

Вітер мя  обійма візитом.

Відчуваю його відвертість-

Ще не осінь і манить літо.

Ніч від ранку відей тікала,

На траві діаманти- роси.

Гребінь вітру, як опахало,

Чепурить у берези коси.

Знову пташка, така маленька…

Скільки духу, і скільки сили!

Най твій спів буде оберігом,

Божий вісник, посланець милий.

СОНЦЕ ЖАРОВИТЬ

Сонце жаров`ить відей в останнє.

О, яке барвисте тепле лоно.

І приспавши першеє вітання,

Осінь враз позолотила крона.

Манить церу, доторкнутись хоче,

Млість від тих шукаючих долоней..

Топлю очі я в безодні ночі,

І пірнаю в ніжність напівсонно.

Ранок причаівся за дверима.

Вітер мірно шелестить в фіранках.

Тягне сьогодення пуповина

Від отих рідких і мрійних ранків.

Манить церу, доторкнутись хоче..

Млість від тих шукаючих долоней…

Толю очі, гублю своі очі,

І пірнаю в ніжність напівсонно.

Сонце жаров`ить відей в останнє…

А БУВАЄ  Й ТАК

А буває й так

 Світлий спомин

Ніби чисті очі дитини

І така нудота по дому

А буває й так

Злива змива

І в очах фіранки намоклі

Тяжать ніби в ночвах коноплі

А буває й так

Зранку щастя

Заглядає сонечком в вікна

Посмішка навпроти на ліктях

А буває й так

Осінь пізня

Затягає синь бермудова

Над дверима мідна підкова

А буваіє й так

Світлий спомин

Ніби чисті очі дитини.

ЯК ЖАЛЬ, ЩО ТИ НЕ ЗРОЗУМІВ МЕНЕ

Як жаль, що ти не зрозумів мене,

Майнув як блискавка.

А океан так натяжно реве

 І хвиля високо.

Зітхання, як в метелка

Легкість крил, по цері дотик вій.

І в непритомі не стачає сил,

В смерканні подих твій.

Невидимий, ти в монологах тих

Пірнаєш мисленно.

Тебе за той замшілий мій поріг,

Навіки вислано.

Як жаль, не доторкнутись до плеча

Воно придумане.

А я дівча, в душі моій  дівча,

Дорослість сурмлена.

Як  жаль, що за фіранками дощі-

Так тягне до тепла.

Лети ж бо моя мріє, тай мерщій

Бо тяга дотика.